У те­бе му­си­ла б бу­ти сес­т­ра - на чо­ти­ри, ні, на п'ять років мо­лод­ша. Над цілим твоїм ди­тин­с­т­вом круж­ля­ли безтілесні жіночі іме­на, міня­ючись місця­ми, пе­рек­ли­ку­ючись нав­заєм, - ти не зна­ла, до чо­го їх при­то­чи­ти, а ляль­кам да­ва­ти не ва­жи­лась: іме­на бу­ли не «ляль­кові», тоб­то не зняті з жи­вих лю­дей­, а якісь нізвідкісні - не­мов крізь стогін са­моп­ли­вом ви­гуль­к­ну­ло­го іме­ни, що на­дов­го опосіда­ло твій внутрішній слух (а во­ни всі гу­ли як стогін, най­частіше пов­то­рю­ва­не - «Іван­на»), хтось до­би­вав­ся до те­бе - хтось, хто хотів бу­ти наз­ва­ним. У дру­го­му класі тобі до­ве­ло­ся зміни­ти шко­лу, і то був пер­ший раз, ко­ли зміну ото­чен­ня ти сприй­ня­ла як виз­во­лен­ня, як про­рив у сфе­ру, де мож­на вип­ра­ви­ти влас­ну біографію на ту, кот­ра му­си­ла б бу­ти: ти роз­повіла но­вим од­нок­лас­ни­кам, що маєш сес­т­рич­ку Іван­ку, яка ще не хо­дить до шко­ли, і так не­са­мохіть вчи­ни­ла те, на що твоїм бать­кам не ста­ло од­ва­ги: вик­ли­ка­ла до жит­тя ру­ся­ву голівку в пу­шис­тих ку­че­рях, підсвіче­них сон­цем. Потім во­ни на­пев­но б по­темніли, як і в те­бе сво­го ча­су, - од­нак потім твою поб­ре­хень­ку вик­ри­ли, а ко­ли пе­ре­сох що­ден­ний сло­вес­ний потічок, у вбо­го­му плині яко­го Іван­ка тільки й мог­ла ру­ха­ти­ся (сусідці за пар­тою, крізь уранішні позіхи: «Іван­ка вчо­ра роз­кап­ри­зу­ва­ла­ся, не хотіла йти спа­ти - ми з нею заг­ра­ли­ся аж до де­ся­тої»), - то по­гас­ла, на­зав­ж­ди ви­па­ла з то­го виміру, де рос­туть і міня­ють­ся, й ру­ся­ва голівка в пу­шис­тих ку­че­рях.

    Так її бу­ло вби­то вдру­ге.

    Тому що нас­п­равді у те­бе бу­ла сес­т­ра. Во­на ма­ла зяб­ра і, замість ніг, підібга­ний скор­че­ний хвос­тик - на манір рач­ка чи мор­сь­ко­го ко­ни­ка. Дівчин­ка-пу­го­ло­вок, чо­лас­та, як усі в ва­шо­му ро­ду. Очі їй, на­пев­но, ще не прокліпну­ли­ся, бо, зреш­тою, й не ма­ла на що ди­ви­ти­ся: дов­ко­ла бу­ла тьма. І вогкість. І теп­ло. Во­ля клітин бу­ла - діли­ти­ся, нев­т­рим­но й не­пе­рер­в­но: ма­буть, там, усе­ре­дині, це му­сить відчу­ва­ти­ся подібно як ко­ли тіло б є не­са­мовільний дрож, од­на­че без тої панічної кво­лос­ти, кот­ра опосідає при цьому нас, уже свідо­мих то­го, що тіло має бу­ти слух­ня­не, - там же, ко­ли ду­ша ще лиш на­ро­щує йо­го, без­нас­тан­ний трем швид­ко­пом­но­жу­ва­них клітин му­сить відчу­ва­тись як трив­ка, бри­ню­ча радість наб­ли­жен­ня: мов­би те­бе стрімко й влад­но не­се крізь ту­нель на світло. І то­му те­бе не відпус­кає дум­ка про страх - пер­ший і ос­танній на цьому світі страх твоєї сес­т­ри, від якої, мов від по­то­пель­ни­ка - одіж на бе­резі, тобі зос­та­ли­ся тільки - да­леніюча лу­на іме­ни (чи то Іван­на, чи ще якась «анна») й не­пев­ний об­раз чо­ти­рилітньо-пу­шис­тих ру­ся­вих ку­черів, підсвіче­них сон­цем: про той страх, що прий­шов іззовні, зад­вигтівши цілим тим тем­ним ки­том, у яко­му ви­гой­ду­вав­ся ма­лень­кий Йо­на, - грізний пош­товх, без­гуч­ний­, інфраз­ву­ко­вий об­вал ла­ви­ни, тьма дов­ко­ла зне­наць­ка пе­рес­та­ла бу­ти за­тиш­но-буль­кот­ли­вою, во­на пом­пу­ва­ла заг­ро­зу з та­кою смер­то­нос­ною інтен­сивністю, що дівчин­ка-пу­го­ло­вок за­ме­та­ла­ся в своєму во­дой­мищі і, ма­буть, зак­ри­ча­ла б, од­нак для кри­ку в неї ще не бу­ло ле­гень, бу­ла тільки тон­ка пе­люс­т­ка ен­то­дер­ми, кот­ра мар­но вібру­ва­ла, ледь не пе­ре­ри­ва­ючись од над­са­ди, але бу­ло ще ра­но, ра­но! - а дов­к­ру­ги й далі три­вав страх, чис­тий страх, без­п­ред­мет­ний і всев­лад­ний­, во­на бор­са­ла­ся в са­мо­му йо­го осерді, сліпо ти­ця­ючись навсібіч у по­шу­ках при­туль­но­го схов­ку, бо ж їй тре­ба бу­ло на­ро­щу­ва­ти тільце, хир­ляві руч­ки, тон­ко­вислі но­же­ня­та з по-жаб'ячо­му ви­вер­ну­ти­ми ступ­ня­ми, - але за тим стра­хом стрімко підно­си­ло­ся ще щось - мов ва­жез­не віко, приз­на­че­не на те, аби нак­ри­ти со­бою роз­пач­ли­ву га­ря­чу гру­доч­ку, кот­ра не ма­ла ще навіть го­ло­су, ані вза­галі жод­но­го спо­со­бу по­да­ти че­рез ту­нель будь-який знак про се­бе - про те, що во­на вже тут, є, ось­деч­ки, дай­те ж їй тільки на­рос­ти­ти тільце!… Ти тоді ще, звісно, нічо­го не тя­ми­ла, тобі ми­нав п'ятий рік, і ти, здається, спо­ви­ва­ла ляль­ку в кімнаті на ка­напі, ко­ли на­раз із кухні, де ли­ши­ли­ся сидіти по обіді та­то з ма­мою, за­лу­на­ли зду­шені гор­лові зву­ки, схожі на гавкіт, - зву­ки жіно­чо­го го­ло­су, який ти не впізна­ла, бо звідки тобі бу­ло тоді зна­ти, що так мо­же зву­ча­ти жіно­чий го­лос, - та вже нас­туп­ної миті розітнув­ся ма­мин, та­ки ма­мин, але який же очужілий­, мо­то­рош­ний­, ко­ло­дяз­но-нут­ря­ний крик - на ціле жит­тя вб'ється він тобі в пам'ять:

    - Бандити! Звірі! Прок­ляті!

    Шамотнява, сти­ше­ний­, умов­ля­ючий татів го­лос - це як шурхіт на плівці; ко­ли ти влетіла в кух­ню, по очах тобі з роз­го­ну, навідлі (круп­ний план!) вда­ри­ло ма­ми­не мок­ре, чер­во­не ли­це в при­лип­лих пас­мах кіс, - оце і все, що ви­па­ло в тих подіях на твою до­лю: роль спог­ля­да­ча, без­по­рад­но­го свідка, що стоїть ос­то­ронь із зав­ж­ди зай­ня­ти­ми - чи то ляль­кою, чи обе­рем­ком кни­жок - ру­ка­ми.

    Про книж­ки - це був ще один ви­раз­ний спо­гад: ко­ли пе­ред тим - ти не пам'ятаєш, як за­дов­го пе­ред тим, - чужі чо­ловіки за­пов­ни­ли, не ски­да­ючи плащів, ва­шу квар­тир­ку, що вмент ста­ла тісною, і, відвер­нув­шись спи­на­ми до гос­по­дарів, за­хо­ди­лись пор­па­ти­ся в книж­ко­вих ша­фах і та­то­во­му бюр­ку, а та­то з ма­мою сиділи на ка­напі й мов­ча­ли, ли­ше зрідка ози­ва­ючись по­шеп­ки, - ти, по яко­мусь часі (за го­ди­ну? дві? три?), зну­ди­ла­ся так сидіти й, шас­нув­ши до се­бе в за­ку­ток, взя­ла на обе­ре­мок сто­сик своїх кни­же­чок - звер­ху ле­жа­ли «Українські на­родні за­гад­ки» в твер­дих палітур­ках, із за­мис­ле­ним бла­кит­ним хлоп­чи­ком на об­к­ла­динці, - ти поп­ро­си­ла­ся вий­ти бо­дай по­чи­та­ти на бал­кон, ко­ли вже не мож­на на ву­ли­цю, - як на п'ять років, вель­ми роз­суд­ли­ва по­ведінка, вза­галі з-поміж усіх учас­ників тої мізан­с­це­ни ти хіба єди­на й по­во­ди­ла­ся роз­суд­ли­во, бо, нап­рик­лад, та­то - а во­ни пе­ре­пи­ни­ли йо­го в під'їзді, як по­вер­тав­ся з інсти­ту­ту, і він му­сив сам под­з­во­ни­ти в двері, тож вий­шло так, на­че це він їх і привів, - ко­ли дру­жи­на відчи­ни­ла, пот­ра­пив, геть ошалівши, про­мо­ви­ти тільки: «Знай­ом­ся, На­та­лю», - мов­би то справді гості завіта­ли на чаш­ку чаю, і не­важ­ко навіть уяви­ти, що твоя ма­ма, тоді мо­лод­ша, ніж ти те­пер, твоя струн­ка і теп­ла ма­ма, від якої зав­ж­ди так гар­но пах­ло, мог­ла, відсту­пив­ши на крок уг­либ пе­ред­по­кою, оте­теріло зро­ни­ти: «Ду­же приємно», - і тоді во­ни ви­тяг­ли свої посвідчен­ня: ко­ли че­рез ба­га­то років, ув іншо­му бу­дин­ку, на ко­ри­дорі, во­ни так са­мо пе­ре­пи­нять те­бе, ти, не пе­ре­во­дя­чи ду­ху, мов двад­цять років лиш на це й че­ка­ла, з місця за­жа­даєш від них посвідчен­ня, хо­ча, як­що вду­ма­тись, то на кий біс во­но зда­ло­ся, - але, мо­же, вся спра­ва в то­му, що тоді, на п'ято­му році жит­тя, тобі йо­го не по­ка­за­ли, що ніхто не звер­нув­ся до те­бе: «Знай­ом­ся, Дар­цю», як за­га­лом не вва­жав за потрібне будь-що тобі ви­яс­ни­ти, роз­вер­ну­ти їх до те­бе фрон­таль­но - а їхній фас, то й є ота цуп­ка роз­гор­т­ка з дрібно наб­ра­ним тек­с­том на лівій сто­роні вгорі, яко­го все од­но не всти­гаєш про­чи­та­ти, бо, іно вис­та­вив­ши, во­ни тут-та­ки, плав­ким жес­том фо­кус­ни­ка, відво­дять свою ксіву на­зад, як ти змог­ла пе­ресвідчи­ти­ся аж по двад­ця­ти ро­ках, - на­по­чат­ку ж бу­ли тільки спи­ни, сірі спи­ни, що їх жод­ним чи­ном не об­хо­ди­ло твоє існу­ван­ня, та в чиїй при­сут­ності, од­нак, не мож­на бу­ло ані вий­ти з квар­ти­ри, ні ру­ха­ти­ся по ній де хо­чеш - навіть до ту­але­ту ди­бу­ля­ло­ся під їхнім наг­ля­дом, - і єди­ний раз із тої сірої, об­лож­ної неп­рог­ляді на те­бе крут­ну­ло­ся й виціли­ло­ся щось ніби ли­це, але теж не зовсім ли­це, бо замість пог­ля­ду ма­ло спу­щені повіки, от са­ме тоді, ко­ли ти з обе­рем­ком кни­жок, звер­ху «Українські на­родні за­гад­ки» в твер­дих палітур­ках із на­маль­ова­ним бла­кит­ним хлоп­чи­ком, що в за­думі прик­лав паль­ця до ло­ба, про­си­ла­ся в ма­ми бо­дай на бал­кон, як­що вже не мож­на на ву­ли­цю, - ніби-ли­це, так і не гля­нув­ши на те­бе, ска­за­ло по-російськи: «Дєвоч­ка, ану-ка по­ка­жи свої кнігі», - го­ло­сом, який та­кож те­бе не ба­чив, у яко­му не бу­ло жод­ної поз­на­ки, що йо­го ад­ре­со­ва­но тобі, - таж ти не бу­ла «дєвоч­ка», ти бу­ла - Дар­ця, ти зди­во­ва­но сто­яла на ка­ра­мель­но-жовтій, лип­нучій ла­ком (щой­но скінчи­ли ре­монт!) пар­кетній підлозі з обе­рем­ком кни­жок на ру­ках і ди­ви­ла­ся зни­зу вго­ру в ніби-ли­це, і тут твоя ма­ма, твоя струн­ка і теп­ла ма­ма, від якої зав­ж­ди так гар­но пах­ло і яка вже третій місяць ви­гой­ду­ва­ла в собі твою сес­т­ру, огор­ну­ла те­бе ру­ка­ва­ми свет­ра, фіалко­вою вов­ня­ною тьмою, ніби вби­ра­ючи на­зад у се­бе, де тобі вже не бу­ло місця, і ска­за­ла, ле­гень­ко дих­нув­ши у ву­хо: «Ну пох­ва­ли­ся, пох­ва­ли­ся дяді, що ти чи­таєш», ось прос­то візьми й пох­ва­ли­ся, усе од­но як роз­ка­жи-гос­тям-вірши­ка - інстин­к­тив­но без­по­миль­ний відрух: одо­маш­ни­ти «дя­дю», пе­рек­лас­ти йо­го знай­омою мо­вою, як то­го здо­ро­вен­но­го псю­ру, що ко­лись у пар­ку був пог­нав­ся за то­бою, і ти зля­ка­лась, і бігла, й го­ло­си­ла, і, пе­ре­че­пив­шись, з ле­мен­том упа­ла в тра­ву, а ма­ма, вже вти­шив­ши, сміялась і по­ка­зу­ва­ла тобі: таж глянь - псись­ко сто­яв, ви­ну­ва­то на­сур­мо­нив­шись, - то він гра­ти­ся хотів, дур­нят­ко, ну не бійся, нес­т­раш­ний же зовсім, ось підійди, пог­ладь йо­го, - див­но те, що цей її по­рив подіяв, здається, не тільки на те­бе, а й на каґебіста, бо, відда­ючи тобі книж­ки по кільках­ви­лин­но­му пе­рег­ля­дові (і, прав­до­подібно, пе­ре­ма­цу­ван­ню паліту­рок та корінців), той зва­жив­ся підігра­ти так бе­зог­ляд­но на­ки­нутій йо­му цією блідою, нас­мерть пе­ре­ля­ка­ною жінкою ролі - пхнув сто­си­ка тобі в ру­ки, удав «гос­ть­ово­го дя­дю» - не­око­вир­но, на­че ніко­ли не мав до діла з дітьми: «На, возьмі, дєвоч­ка… Ха­ро­шиє кнігі у тєбя», - книж­ки бу­ло пе­ре­та­со­ва­но в іншо­му по­ряд­ку, і ти знов рішу­че ви­тяг­ла на­верх за­мис­ле­но­го бла­кит­но­го хлоп­чи­ка, про­те щось уже бу­ло «не так» - щось со­лод­ке і втішне, ба­га­то­обіця­юче бу­ло ви­па­ре­но, ви­лу­че­но з тих кни­жок, і йти з ни­ми на бал­кон тобі більше не сма­ку­ва­ло, ти три­ма­ла їх на обе­рем­ку, і це й ма­ло ста­ти твоїм най­ого­ленішим, єди­но чітким спо­га­дом про той ве­рес­не­вий день: ти стоїш, і у те­бе зай­няті ру­ки.

    Отож ли­бонь чи не в ту мить, ко­ли во­на по­хо­пи­лась об­ту­ли­ти, об­гор­ну­ти те­бе со­бою, твоїй ма­тері й мель­к­ну­ла, ще по­ки що заднім пла­ном, тьмя­на спо­лош­на прав­да: двох во­на не об­ту­лить. На двох у ній не бу­ло місця. Так ти, са­мим фак­том твоєї звер­ше­ної, без­по­во­рот­ної при­сут­нос­те в цьому світі, витісни­ла з нього свою сес­т­ру. Бо інак­ше чим по­яс­ни­ти, що ще кілька років по то­му во­на док­ли­ку­ва­ла­ся, отим да­леніючим гу­лом так і не роз­чу­то­го га­разд іме­ни, са­ме до те­бе, і що са­ме тобі яви­ла ру­ся­вий по­во­рот го­ло­ви в підсвіче­них сон­цем ку­че­рях? Ти сиділа з но­га­ми на ка­напі й чи­та­ла каз­ку: про те, як зріза­ли чу­ма­ки в лузі сопілку з ка­ли­ни, прий­шли в край­ню ха­ту, і як ха­зяй­сь­ка доч­ка при­ту­ли­ла сопілку до губ, а та й за­го­во­ри­ла: по­ма­лу-ма­лу, сес­т­ри­це, грай, не вра­зи мо­го сер­день­ка вкрай, ти ж ме­не, сес­т­ро, зі світу згу­би­ла, в моє сер­день­ко гос­т­рий ніж ус­т­ро­ми­ла… Не кон­че встром­ля­ти гос­т­ро­го но­жа - щоб бу­ти ви­ну­ва­тим, цілком дос­тат­ньо на­ро­ди­ти­ся.

    Про те, що в те­бе бу­ла сес­т­ра, ти довіда­ла­ся аж геть пізніше, на два­над­ця­то­му чи три­над­ця­то­му році, - тобі роз­повіла ма­ма, й бать­ки тоді пос­ва­ри­ли­ся, бо та­то вва­жав, що не слід роз­ка­зу­ва­ти ди­тині про такі речі: як усіх муж­чин, ди­ти­на по-справ­ж­нь­ому пе­ре­ко­ну­ва­ла йо­го в своїй ре­аль­ності щой­но від мо­мен­ту, ко­ли бе­реш її на ру­ки й за­ну­рюєш у теп­лу купіль, тож не вик­лю­че­но, що в тобі, до­рос­та­ючій жінці, ма­ти несвідо­мо по­шу­ку­ва­ла тоді спільниці, - од­на­че во­на не зна­ла про світло-ру­су ку­че­ря­ву голівку, кот­ра щез­ла й більше не по­вер­та­ла­ся, про нас­лан­ня вис­тог­на­них імен, що їх ти, бу­ло, ціли­ми дня­ми мур­мотіла собі під ніс, - втім, і ти де­чо­го не зна­ла. Тобі нев­тям­ки бу­ло, як то - бу­ду­чи на треть­ому місяці, втра­ти­ти за скілька день сім кілог­рамів ва­ги, так що всі сукні по­ви­са­ють на тобі, мов у шафі на плічках, і бу­ти щод­ня вик­ли­ку­ва­ною з праці на до­пи­ти: вста­ва­ти з-за сто­лу в рап­товій ва­тяній тиші під пог­ля­да­ми ко­леґ, а ав­то з водієм у військо­во­му од­нос­т­рої жде вни­зу, - і впро­довж міся­ця хо­ди­ти з ши­ро­ко роз­к­ри­ти­ми, на­че зак­ли­не­ни­ми в повіках, су­хи­ми, але га­ря­чи­ми, як після сліз, очи­ма. Ко­жен страх має свій об'єм і ва­гу - На­та­лин до ос­тан­ку за­пов­нив її й без то­го ста­ну­ле тіло, виш­тов­ху­ючись крізь очі, і, ли­бонь, кінце­вий злам (стук - і низів ва­жез­но­го віка) став­ся в ній навіть не тоді, ко­ли во­на ото ри­да­ла на кухні, як ри­да­ють хіба двічі, ну мо­же, тричі на віку («Бан­ди­ти! Звірі! Прок­ляті!»), - вже зна­ючи, що Ан­тось має рацію, що ди­ти­на в неї, та­кої, не мо­же вро­ди­ти­ся нор­маль­ною, - а щой­но зго­дом, ко­ли, об­мив­ши об­лич­чя кри­жа­ною во­дою і відчу­ва­ючи, як по­ма­лу за­по­ло­няє її, ще жи­ву, мар­му­ро­вий хо­лод об­ка­па­но­го вільгістю над­г­роб­ка, всім мо­ро­зом у тілі ска­за­ла до на­жа­ха­ної га­ря­чої гру­доч­ки, кот­ра од­чай­но вгли-ба­ла в неї, праг­ну­чи за­ко­па­ти­ся як­най­глиб­ше: «Прос­ти». Прос­ти, моє ма­лень­ке, моє зо­лот­ко, моя до­цю чи си­но­цю, - ма­ма не сміє ви­го­до­ву­ва­ти те­бе своїм стра­хом.

    І ще од­но­го ти не зна­ла - що по кількох ро­ках, як­раз у то­му ко­рот­ко­му проміжку, ко­ли ваші бать­ки не че­ка­ли ареш­ту, твоя сес­т­ра по­ка­зу­ва­ла­ся мамі. От тільки лич­ка На­та­ля так і не роз­г­леділа - йо­го зас­ту­па­ла місяч­но-бліда, ко­лих­ка, мов роз­ми­та слізьми, пля­ма; вза­галі, цілий сон був чор­но-білий­: чи то в нічно­му, чи в люмінес­цен­т­но­му освітленні; з тем­ря­ви ма­лень­ка, місяч­но-бліда дівчин­ка без­гуч­но тяг­ла до На­талі по­то­пельні руці, пальці - якісь див­но довгі, не­ди­тячі, пла­кучі й во­рушкі, начіплені, як на ни­точ­ки, на роз­чепіре­ну па­ву­тин­ку підшкірних су­хо­жилків, - з бла­галь­ним дро­жем сил­ку­ва­ли­ся до­тяг­тись до жи­во­го до­ти­ку: ма­мо, німо мо­лив той жест, ма­мо. Отут На­та­лю й оперіщи­ло тим сип­ким, про­валь­ним жа­хом, за яким уже нічо­го не­ма, - влас­ний од­чай­душ­ний крик ви­хо­пив її зі сну, вид­з­во­ню­ючи по­то­му в ціло­му роз­ка­ла­та­но­му тілі, ко­ли, вис­ти­га­ючи, дзиґочу­чи зу­ба­ми, во­на сиділа ску­ле­на на краю пос­телі (в пітьмі світив­ся тільки ци­фер­б­лат го­дин­ни­ка на бюр­ку: бу­ла тре­тя) й, замість по­лег­кос­ти оп­ри­том­нен­ня, відчу­ва­ла, як при­ва­лює її тя­гар не­обор­но чіткої свідо­мос­те, що то був не її жах - і що з цією свідомістю їй відте­пер на­ле­жить­ся жи­ти. Той жах прий­шов іззовні - на­ри­нув звідти, з німої люмінес­цен­т­ної ночі, де обтікав дов­ко­лоплідни­ми во­да­ми її відтор­г­ну­ту ди­ти­ну, її ви­ки­ну­ту на місяч­ний хо­лод дівчин­ку, - аж те­пер їй відкри­ло­ся, що то бу­ла дівчин­ка, бо аборт був пізній і склад­ний­, на­си­лу доз­во­ле­ний - «за пси­хо­ген­ни­ми по­каз­ни­ка­ми», й на своє ви­бель­ко­та­не пи­тан­ня, хлоп­чик то був чи дівчин­ка, На­та­ля по­чу­ла: а хто вам уже разбєрьот, і ось тоді во­на за­тя­ла­ся і, зціпив­ши зу­би й сльози, та­ки на­по­ляг­ла, аби їй по­ка­за­ли - те, що бу­ло чи ма­ло ста­ти - її дру­гою ди­ти­ною: бо, хоч якій роз­чав­леній, їй ви­да­ла­ся нес­тер­пу­чою, мов прик­ла­дені до моз­ку роз­жа­рені щипці, дум­ка, що ця ди­ти­на, це крих­ке, як по­дув, існу­ван­няч­ко, кілька­де­ся­тиг­ра­мо­вий пуп'янок уже са­мо­чин­ної плоті, кот­рий ус­тиг по­пе­ре­во­ди­ти всі го­дин­ни­ки в її тілі, так справ­но об­ряд­жа­ючи-обрих­то­ву­ючи собі свою пер­шу зем­ну осе­лю, - по­щез­не не­розпізна­ним, ніким не вга­да­ним, нічим не об'явле­ним - жод­но­го зна­ку, жод­ної прик­ме­ти, ані дрібки, ні коль­ору очей чи фор­ми че­ре­па, ні навіть статі, нічогісінько, ніщо­та ніщот: так, не­мов во­на, На­та­ля, бу­ла вагітна стра­хом, а не люд­сь­ким ди­тям. Те, що во­на вгледіла, - те, що пла­ва­ло в цинічно­му блис­кові цин­ко­вої по­су­ди­ни, - ски­да­ло­ся на обрізки си­рої печінки в чор­них, мас­них згус­т­ках кро­ви, і то й бу­ла твоя сес­т­ра в її єди­но­му зем­но­му існу­ванні: хто вам уже разбєрьот, кю­рет­ка тя­ла вздовж і впо­пе­рек, як міфічна роз­па­но­ше­на со­ки­ра, - все, що за­пус­ка­ло­ся в розіпрілий пар­ний ґрунт, ви­кор­чо­ву­ва­лось, ви­ру­бу­ва­лось, вигріба­лось, виш­к­ро­мад­жу­ва­лось нею до щир­ця: до жов­тої гли­ни, до білої кос­ти, до вічної мер­з­ло­ти, до за­луб'яніло­го ша­ру вап­на на дні ями, до та­рах­кан­ня ва­гон­заків по сти­ках рей­ок крізь сніго­ву пус­те­лю - в од­но­му з тих ва­гон­заків двад­цять років то­му вез­ли роз­ме­та­но­го в со­ро­каг­ра­дусній ма­ячні Ан­то­на, і се­ред в'язнів тоді знай­шла­ся жінка, чиє ім'я він за­пам'ятав на цілий вік і пе­ре­ка­зав Дарці - на­че зро­бив де­по­зит­ний вне­сок у банк не­розмінно­го ча­су, - жінка, що зібра­ла кілька ко­жухів, а мо­же й шуб - ад­же там їха­ла й арис­ток­ратія, ста­ра га­лиць­ка про­фе­су­ра, ви­со­ке свя­щен­с­т­во, ко­лишній по­сол до сей­му з ро­ди­ною, на яко­го всі так і ка­за­ли: «па­не пос­ле», - душні хут­ра ще зберіга­ли пил­ко­вий віддих до­воєнних євро­пей­сь­ких го­телів, жіно­чих пар­фумів, зо­ло­та­вих за­лаш­тун­ко­вих по­рохів, ок­са­мит­них портьєр з ки­ти­ця­ми, ко­жу­хи ж пах­ли гос­т­ро й тяж­ко, як і го­дить­ся ко­жу­хам, - там був квас­ний дух зас­то­яно­го по­ту й невідмив­но­го бру­ду під нігтя­ми, стаєнно­го ди­му й ку­леші з мо­ло­ком, напівзвіри­ний со­пух се­лян­сь­кої ха­ти й сум­ний­, цер­ков­ний за­пах вос­ко­вих свічок, і та жінка вик­ри­ча­ла це все у влас­ників, по­су­нув­ши їх по двоє під од­не вкри­ва­ло, а вик­ри­ча­не - на­ва­ли­ла на вісімнад­ця­тилітнього хлоп­чи­ну, що зго­ряв у ли­хо­манці, й що­би хво­рий не роз­к­ри­вав­ся, са­ма пок­ла­ла­ся по­верх, три дні во­на ут­ри­му­ва­ла ва­гою влас­но­го тіла цю ку­чу­гу­ру рятівно­го теп­ла, яка вси­са­ла в се­бе хлоп­чи­ко­ву смерть, три дні в нап­хом нап­ха­но­му ва­гоні для ху­до­би, на яко­мусь відтин­ку неміря­них прос­торів ме­жи Льво­вом і Чи­тою ця жінка на­род­жу­ва­ла Ан­то­на із збірної, да­ву­чо-жар­кої, хут­ря­ної, вов­ня­ної, пов­с­тя­ної хма­ри на­зав­ж­ди за­на­па­ще­них життів - як із су­куп­но­го матірнього ло­на; на третій день нас­та­ла кри­за, а ще за кілька днів їх при­вез­ли на місце, і більше Ан­тон тієї жінки не ба­чив. І На­талі - ви­тель­бу­шеній, ґвал­том розіп'ятій на гіне­ко­логічно­му кріслі, - му­си­ло відкри­ти­ся, що всі ці двад­цять років бо­жевільна со­ки­ра й далі гна­ла­ся за Ан­то­ном - по рей­ках, по шпа­лах, з пе­рес­ту­ком і цю­ком, роз­ки­да­ючи-вер­га­ючи врізнобіч наш­вид­ку­руч по­на­мо­щу­вані жіноц­т­вом уз­довж шля­ху ку­чу­гу­ри при­туль­но­го теп­ла, в яких загніж-джу­ва­ли­ся нові жит­тя, - ад­же ска­зав Ан­то­нові, вже ре­абіліто­ва­но­му, й дип­ло­мо­ва­но­му, й до­пу­ще­но­му до ка­фед­ри, підпол­ков­ник на до­питі: «В лаґєрє билі, а с намі ра­бо­тать не хатітє - вот і па­жалєєте», еге ж, «па-жалєєте», і скав­ча­ти­ме­те, як пси з пе­ре­би­ти­ми хреб­та­ми, і про­щен­ня кля­ча-ти­ме­те в своїх дітей, що при­ве­ли їх на світ! - ось чо­го во­ни від нас хотіли, сво­лочі, бан­дю­ги, убивці, не діжде­те, я її ви­ро­щу, мою Дар­цю, мою дівчин­ку, єди­ну, що мені ли­ши­ла­ся, я її не ви­пу­щу, як ви­пус­ти­ла цю, дав­шись роз­тис­ну­ти коліна, ок­рав­ки си­рої печінки в чор­но-кров'яних зми­ви­нах, ясоч­ко, моє ди­тят­ко, чи ти мені ко­ли прос­тиш?… Так - або приб­лиз­но так - му­си­ла відчу­ва­ти це твоя ма­ма, тож нічо­го див­но­го, що, по­ба­чив­ши на­решті в тій люмінес­центній ночі твою сес­т­ру й спізнав­ши, бо­дай на мить, її пер­ший і ос­танній, ви­не­се­ний з цього світу страх, во­на вмент розпізна­ла в цьому відповідь на своє без­мов­не бла­ган­ня. На­пев­не, то й бу­ла відповідь, бо після то­го Іван­на більше не по­ка­зу­ва­лась - ні ма­тері, ні тобі; ми­ну­ло ще двад­цять років, із яких по­ло­ви­на бу­ла ро­ка­ми повільно­го Ан­то­но­во­го ко­нан­ня, і аж тоді, ко­ли за ним зам­к­ну­ло­ся ва­жез­не віко, і їдкий зи­мо­вий вітер за­ли­шив­ся на спустіло­му цвин­тарі куй­ов­ди­ти чорні з позліткою бин­ди на вінках та вгрузлі в роз­ко­ве­зя­ну безліччю ніг баг­ню­ку голівки хри­зан­тем, На­талі на­ма­рив­ся ще один сон: у то­му сні Антін відда­ляв­ся від неї - во­на ба­чи­ла йо­го зі спи­ни, кру­гом зно­ву бу­ла ніч, і от з тої ночі вис­ту­пи­ла йо­му на­зустріч ма­лень­ка дівчин­ка в білій льолі і взя­ла йо­го за ру­ку - так упев­не­но, і та­ким опікун­чим був миттєвий відрух чо­ловіка у відповідь, що На­та­ля, для якої ціла сце­на так і зос­та­ла­ся не­оз­ву­че­ною, якось, про­те, з місця зас­по­коїла­ся й по­ду­ма­ла їм услід: от і га­разд, от і доб­ре, він - удо­ма. Тут див­но те, що цим ра­зом во­на не впізна­ла дівчин­ки, всю її ува­гу бу­ло ске­ро­ва­но на му­жа, і вранці, пе­ре­повіда­ючи сон дочці, во­на не зра­зу зро­зуміла, ко­ли Дар­ка, див­ля­чись убік, ко­рот­ко ки­ну­ла: «Це во­на». - «Хто?» - мов пе­ре­че­пи­ла­ся на бігу На­та­ля: впер­ше за дов­гий­, злип­лий у нескінчен­ну про­тяглість час цей сон яки­мось чи­ном обіцяв їй спокій, тож на донь­чи­не наг­ле хірургічне в нього втру­чан­ня во­на відізва­ла­ся тим са­мим зим­ним внутрішнім стис­ком, яким зав­ж­ди відзи­ва­ла­ся на нес­подіва­ний дзвінок у двері чи при­не­се­ну те­лег­ра­му: в неї знов, як і впро­довж усень­ко­го її жит­тя, заміря­ли­ся щось відібра­ти; але ти, її Дар­ця, те­пер уже до­рос­ла жінка з вільно звис­ли­ми вздовж силь­но­го й гар­но­го мо­ло­до­го тіла ру­ка­ми - ні чаш­ка ка­ви, ні ци­гар­ка не за­пов­ня­ли цих рук, - ска­за­ла з напівусвідом­ле­ною жор­с­токістю, чи рад­ше, з дроч­ли­вою хіттю - вхо­пи­ти матір за плечі й тру­со­ну­ти її, як лю­ди­ну, що ніяк не про­ки­неть­ся: «Це бу­ла та ди­ти­на, що не на­ро­ди­лась, - от во­ни й зус­тріли­ся». І На­та­ля збаг­ну­ла, що це прав­да, так во­но й бу­ло, - і в од­но­час­но­му спа­ла­хові вдяч­ності до цієї - жи­вої ди­ти­ни, своєї, аж от ко­ли віднай­де­ної спільниці, кот­ра пот­ра­пи­ла все так чітко по­роз­с­тав­ля­ти на місця, їй зблис­ну­ло І що со­ки­ра на­решті про­нес­ла­ся ми­мо - відчах­нув­ши по­ло­ви­ну д десь там, по то­му боці, ос­та­точ­но скле­пи­ла­ся до­ку­пи в мов­чаз­ном рук чо­ловіка й дівчин­ки, - а зна­чить, ту­теш­ня по­ло­ви­на - во­ни з Да­ру­сею - вий­шла з-під заг­ро­зи: са­ме та­ке зна­чен­ня мав звіда­ний нею уві сні, невідь-відко­ли не зна­ний їй - спокій.

    І На­та­ля зап­ла­ка­ла.

    Ти тоді об­ня­ла її за плечі, бо ру­ки ма­ла вільні - розв'язані бать­ко­вою смер­тю. Два жит­тя скла­ло­ся на те, що­би повністю відку­пи­ти твоє влас­не. Цілих два.

    Але ти - ти прос­ко­чи­ла, Дар­цю.

    

     1992

    

Сайт создан в системе uCoz